Експерименти Мілгрема.

МІНА

МІНА 2

МІНА 3

МІНА 4Увага! Прохання поширити інформацію (соцмережі (Фейсбук, Твіттер, Вконтакте, Гугл і т.п.) та ін.), так ми точно врятуємо чиїсь життя!(гіперпосилання для поширення інформації (“Share this:”) розміщені в кінці сторінки):
“Фейсбук: Єдина Країна додає 4 new photos.
9 липня о 22:49 •
Так виглядає протипіхотна міна “Лепесток”. Побачив – не чіпай! Поширюйте інформацію.”.

Шановні панове! При використанні матеріалів, розміщених на даній сторінці, вказуйте джерело, з якого взята інформація (адресу даного сайту –https://psydliavsih.wordpress.com ).

Експерименти Мілгрема – серія психологічних експериментів, проведених американським соціальним психологом Стенлі Мілгремом. Експериментальна парадигма Мілгрема мала за ціль виявити, за яких умов люди підкоряються авторитетові тоді, коли зовсім не бажають виконувати те, що їм наказують, а саме, завдавати фізичних страждань безпомічній людині, котра нічим їм не загрожує [2, 52]. Також, слід зазначити, що у деяких першоджерелах зазначається таке: експерименти Мілгрема – вивчення того, що відбувається з людьми, коли накази наділених владою осіб розходяться з вимогами їх власної совісті – найзнаменитіші і найсуперечливіші експерименти в історії соціальної психології [8, 251]. Дана стаття є спробою звести докупи розкидану по різних першоджерелах і дещо розрізнену інформацію про ці дослідження. Наразі триває її написання, у процесі котрого час від часу будуть вноситись зміни до наявної на даному сайті статті, з доданням нового матеріалу. Мілгрем почав дослідження у 1963 році [4, 411]. Щоправда, при цьому слід зазначити, що за деякими даними, це сталося раніше. Зокрема, у знятому Мілгремом в 1965 році документальному фільмі про ці дослідження стосовно одного з експериментів Мілгрема, у котрих вивчався феномен покірливості, зазначається, що він був проведений у травні 1962 р. (Про фільм буде сказано далі). Досліджуваних для свого першого експерименту він набрав (міркув. і визнач., м-во, краще – набирав – ?) за допомогою газетних оголошень. Кожен досліджуваний приходив у психологічну лабораторію Єльського університету, де і мав проводитися експеримент. Там уже були суворий експериментатор, одягнений у сірий робочий (за деякими даними – білий лабораторний [3, 82]) халат та інший учасник. В якості експериментатора, за деякими даними, виступав рос. “внушительный на вид” і суворий викладач біології, але, він вчиняє так, як наказав (рос. “предписал”) С. Мілграм [4, зазнач.сторінку]. Експериментатор пояснював їм, що у лабораторії проводиться новаторське дослідження – вивчається вплив покарання на рос. «обучение», учасниками котрого (дослідження) вони, власне, і є (в газетному оголошенні говорилось, що будуть вивчатися пам’ять і рос. «обучение» [1, 409]; щоправда, в деяких першоджерелах зазначається, ніби в оголошеннях пропонувалося прийняти участь у дослідженнях пам’яті і мовлення [2, 52]). В цьому експерименті один з учасників буде виконувати роль вчителя, другий – учня. Ролі розподіляються за допомогою жеребкування – досліджувані тягнуть з капелюха папірці [8, 252]. При цьому, слід зазначити, що в деяких першоджерелах вказується наступне: при визначенні, кому з учасників дістанеться роль учня, а кому – вчителя, обоє досліджуваних тягнули спеціально заготовані карточки (курсив мій – К. С.) з вказаними на них розподілами ролей [“Психология и психоанализ власти. Т. 2. Хрестоматия.”, 222]. В рамках даного експерименту завданням вчителя буде зачитати учневі ряд слів, які утворюють асоціативні пари, і потім перевірити, наскільки добре учень їх запам’ятав; перевірка, за деякими даними, здійснювалася наступним чином: після прочитання списку пар слів вчитель говорить перше слово кожної пари і зачитує чотири варіанти відповіді (Номер варіанту відповіді, який обрав учень, загориться на табло у тій кімнаті, в якій під час експерименту буде знаходитись вчитель (вчитель і учень під час експерименту знаходяться у різних кімнатах; при цьому, слід також зазначити, що до початку досліду кожен досліджуваний отримує $4,50.). Щоразу, коли учень під час перевірки помилятиметься, вчитель має карати його ударами електроструму (для цього слід натиснути на тумблер електрогенератора [Милграм С. Эксперимент в социальной психологии — СПб.: Издательство «Питер», 2000, с. 141]). З кожною помилкою учня вчитель збільшує силу струму на одне значення. (Покарання за першу помилку – 15 вольт; максимальний струм, який може видати даний генератор – 450 вольт). Учня відводять до сусідньої кімнати, де він і буде знаходитись під час експерименту. Його садять у крісло. Руки учня прив’язують до крісла (в деяких першоджерелах зазначається наступне: учня прив’язують у кріслі, виправдовуючи це необхідністю попередження рос. “ненужных” рухів, які він може здійснити при отриманні електричних ударів [4; уточн. стор]), до них прикріплюють електроди. Шкіру у місцях контакту з електродами змащують пастою – “для уникнення опіків та ідеального контакту”. Вчитель повертається до кімнати, у котрій буде знаходитись під час експерименту (тобто, до тієї, у котрій знаходиться електрогенератор). Перед початком експерименту вчитель отримує “демонстраційний” удар струмом. Експеримент починається. Спершу не відбувається нічого особливого – учитель зачитує слова, учень дає правильні відповіді. Але ось – перша помилка. Вчитель карає учня ударом в 15 вольт. Друга помилка – 30 вольт. Третя помилка – 45 вольт. На 300-х вольтах вчитель чує, як учень починає чітко стукати об стіну, просячи, щоб експеримент припинили. Після цього учень припиняє давати відповіді за допомогою табло. Багато вчителів у цей момент не знають, як вчинити далі. Втручається експериментатор, і радить прирівнювати відсутність відповіді до невірної відповіді і продовжувати давати ще сильніші електричні удари. На рівні напруги в 315 вольт учень ще раз б’є по стіні, після чого мовчить остаточно. Якщо вчитель відмовляється продовжувати, експериментатор, аби підбадьорити його, робить йому рос. “внушения” за допомогою наступних речень (рос. “с помощью следующих предложений” – уточнити і перевірити): “Продовжуйте, будь ласка”, “Експеримент вимагає, щоб ви продовжували”, “Вкрай необхідно, щоб ви продовжували”, “У вас немає іншого вибору, ви повинні продовжувати”. В ході першого експерименту був виявлений несподівано високий – 65% – рівень схильності людей коритися деструктивним наказам легітимного авторитета (з 40 чоловіків – учасників першого експерименту, представників різних професій віком від 20 до 50 років повну покірливість проявили 26; рівень покори (рос. “подчинения”) вимірювали констатацією того рівня удару, далі котрого досліджуваний відмовився йти [4; визнач. стор.]) [8, 253]. Слід сказати, що за деякими даними, в ході першого експерименту командам експериментатора рос. “повиновались” 66% учасників [9; визнач. стор.]. (Слід зазначити, що сам Мілгрем не чекав такого високого рівня покірливості; крім того, ще до експерименту групу студентів попросили передбачити результати подібного експерименту, і більшість передбачала (рос. «большинство предполагало»), що досліджувані відмовляться давати дуже сильні електричні удари невинним жертвам; він питав і своїх колег, скільки відсотків досліджуваних дійдуть до такого рівня напруги, котрий небезпечний для життя учня – на їх думку, всього близько 3% вчителів ~дійдуть до цього. Багато опитаних рос. «предполагали», що ніхто не буде карати іншу людину так жорстоко. (За деякими даними, він просив за декілька днів до початку експерименту своїх колег, студентів-випускників, які спеціалізувалися в галузі психології в Єльському університеті, ознайомитися з планом дослідження і спробувати вгадати, скільки досліджуваних будуть, не дивлячись ні на що, підвищувати потужність електричного розряду, яким вони мали бити жертву (передбачалася (рос. «предусматривалась») можливість збільшення напруги до 450 вольт), доти, поки їх не зупинить експериментатор. Більшість опитаних психологів припустили, що так вчинять від 1 до 2% всіх досліджуваних. Загалом, групам психіатрів, студентів і людей з середнього класу (рос. «людей из среднего класса») Мілгрем задавав два запитання: 1. Як би вони вчинили в такій ситуації? 2. Як би, на їх думку, вчинили інші? Висловлюючись про свою власну поведінку в такій ситуації, всі в один голос заявили, що не стали б коритися експериментатору і відмовилися б продовжувати експеримент або на етапі 300 вольт, або – зазвичай – іще раніше. Психіатрами з провідної медичної школи було висловлено припущення, що 3, 73% учасників рос. «по-прежнему» корилися б експериментатору на етапі 300 вольт, але, тільки один з тисячі продовжував би демонструвати покору до етапу 450 вольт. Були опитані 39 психіатрів – їх прогноз був ще менш вірним: тільки 1 з 1000 досліджуваних покаже свою готовність виконати завдання до кінця. [6, 206]. Щоправда, у деяких першоджерелах зазначається, що Мілгрем описував свій експеримент 110 психіатрам, студентам коледжів і дорослим представникам середнього класу [8, 253].). Однак, насправді, 2/3 від числа тих учасників, котрим діставалася роль вчителя, корилися наказам авторитетної особи (експериментатора) і продовжували давати електричні удари рос. “вплоть” до максимальних значень. Число таких досліджуваних склало 2/3 числа тих, хто у всіх серіях експериментів грав роль вчителів. Майже ніхто з 40 досліджуваних у експерименті Мілгрема не відмовився грати роль вчителя тоді, коли учень вперше почав вимагати (рос. «требовать») звільнення. [6, 206]. Коли жертва почала благати про пощаду, вони також цього не зробили. Також жоден не зупинився доти, доки не був нанесений такий удар струмом (напруга струму становила 300 вольт), що учень став кричати у відчаї (подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого взята): «Я больше не могу отвечать на вопросы!» (причому, навіть тоді тих, хто зупинився, була явна меншість [6, 206]. Після того, як учень протестує ударами по стіні, лише 12,5 % вчителів відмовляються підкоритися наказу експериментатора, вони припиняють свою подальшу участь в експерименті. Понад половина вчителів продовжують завдавати німій жертві рос. “сильнейшие” електричні удари, досягаючи позначки “Небезпечно” і навіть вище. Тут, перше, ніж продовжити ~розповідь про експерименти Мілгрема, слід сказати наступне: насправді, в ході цих експериментів ніхто ніяких ударів електрострумом не отримував; єдиним справдішнім ударом електрострумом був удар, котрий отримував учитель («демонстраційний удар»); електроенергія при цьому йшла від вмонтованої в електрогенератор ~батарейки-«долоньки». Роль учня виконувала людина-асистент експериментатора, про що справжній досліджуваний – вчитель – не знав. Всі реакції учня були заздалегідь домовлені між ним і експериментатором, про що вчитель також не знав. Як і не знав він про те, що розподіл ролей був насправді підтасованим. За деякими даними, ~роль учнів виконували актори, які діяли так, як їм сказав експериментатор, про що вчитель – справжній досліджуваний – не знав. За деякою інформацією, учні, що насправді не отримували ніяких ударів струмом, вставали з “електричного стільця” і вмикали магнітофонний запис протестів і криків [8, 253-254].
Стосовно поведінки досліджуваних після прийняття рішення продовжити свою участь в експерименті можна сказати наступне: вони нервово і недоречно усміхались, нервували, у деяких спостерігались ознаки нервово-психічного напруження: неконтрольоване скорочення м’язів, дрижання пальців (рос. “дрожь пальцев”) та ін. З усього було видно, що вони переживали внутрішній (рос. “внутренний”) конфлікт.
Навіть досліджувані, які не підкоряються наказам і відмовляються продовжувати приймати участь в експерименті, роблять це різко, емоційно, зі спалахами гніву. Останні виражаються в рос. “различных ” словесних рос. “формулировках”: “Це негуманно… Що за пекельний експеримент!? Ні, я не хочу продовжити, це смішно ” і т. п.
Отримані результати викликали крайню стурбованість (рос. “озабоченность”) психологів, оскільки в описаній експериментальній ситуації, не дивлячись на те, що авторитетна особа не мала ніякої реальної влади над досліджуваними, останні їй корилися, хоч в своєму подальшому реальному житті вони можуть більше ні разу її не зустріти.
Відомий американський соціальний психолог Роджер Браун, обговорюючи результати експериментів Мілгрема, стверджував, що дії вчителів не були агресивними, оскільки у них не було ознак гніву. В них не можна було також помітити і ознак отримання задоволення від своїх дій (рос. «действий») і спостереження страждань учня. [4; визнач. стор.]. На думку Р. Брауна, у них, таким чином, не було садизму. У досліджуваних, навпаки, рос. «были видны» ознаки великого напруження. Досліджуваним було неприємно, що вони здійснюють рос. «подобные» дії. [4; визнач. стор.]. Коли експеримент закінчується, ці вчителі зітхають з полегшенням і щиро радіють, коли живий і здоровий учень підходить і потискає руку їм. (Насправді, як уже було сказано, учень був таємним асистентом експериментатора і ніяких ударів струмом не отримував. За деякими даними, ~ у ролі учнів були актори, які діяли так, як їм сказав експериментатор, про що учитель (справжній досліджуваний) не знав. [6, 206]).
Виявлена велика різниця між передбаченням людини своєї поведінки в ситуації експерименту Мілгрема і її реальною поведінкою в цій же ситуації. Коли майбутнім досліджуваним описують експериментальну ситуацію і просять передбачити свою поведінку в ній, більшість рос. “предполагает” що не підкоряться вимогам експериментатора. Вони вважають, що напруга в 135 вольт буде для них максимальною напругою, після чого вони припинять свою участь в експерименті.
Але, коли в самій експериментальній ситуації вони опинились під психологічним тиском реальної авторитетної особи, котра вимагала від них не зупинитися на півдорозі та йти далі, тобто, збільшити силу електроударів, вони корилися. Для всіх досліджуваних середнє значення максимальної напруги, якою вони карали своїх учнів виявилось рівним 368 вольтам. Часто, обґрунтовуючи свої передбачення, майбутні досліджувані наводять моральні аргументи (аморально- завдати шкоди іншому, навіть слабким струмом не можна карати і т.п.). Один із таких майбутніх досліджуваних говорив, що самий опис такого експерименту огидний, і ніщо не змусить його йти проти своїх моральних принципів. Звідси слідує, що досліджувані знають: поведінка, котру від них вимагають, є аморальною і неприйнятною, що треба дотримуватися моральних норм. Але, у ситуації, в котрій від них вимагається аморальна поведінка, вони, поступившись психологічному тиску авторитету особистості, порушують свої принципи і обіцянки.
Особливістю експериментальних досліджень Мілгрема і його співробітників (особливо на перших етапах роботи) було те, що і “учнями” і “вчителями” були чоловіки. Рос. “обладателем” влади також завжди виступав чоловік. Тому виник певний сумнів, чи будуть отримані схожі результати, якщо дослідження будуть проводитися за участю жінок. Додаткові дослідження показали, що підкорення владі і авторитету – універсальне явище. Під час одного з досліджень 40 досліджуваних-жінок показали такі ж результати, що й чоловіки.[4, 629; однак, те саме першоджерело зазначає наступне: ряд проведених досліджень показав, що жінки здійснюють більш сильний спротив шкідливим для людей наказам, аніж чоловіки. Втім, це лише попередні результати, в цьому питанні багато незрозумілого (рос. “неясного”)].
На поведінку вчителів здійснює вплив просторова близькість жертви, та обставина, чи бачить вчитель страждання своєї жертви. [4]. Під час експериментів Мілгрема дослідники помітили, що досліджувані, вчителі, відводили очі, аби не бачити свою жертву – учня, який знаходився в сусідній кімнаті. Але, коли їм видні страждання їх жертви, їх автономні тенденції посилюються, і вони частіше і раніше відмовляються від подальшої участі в експерименті. Для більш детального вивчення цього питання Мілгрем розробив декілька нових варіантів основної експериментальної методики, які відрізнялися за мірою очевидності страждань учня. А саме: деякі досліджувані могли лише чути стогони учнів, інші вчителі знаходились в одній кімнаті з учнем і могли все чути і бачити. Нарешті, була й третя група вчителів. Вчителі з цієї групи не просто знаходились поруч з учнем, вони, корячись наказу експериментатора, силоміць прикладали і натискали руку учня до металевого стержню, по котрій нібито протікає електричний струм. [4]. Отримані результати – такі:
1. Коли вчителі могли чути стогони та інші звуки, котрі видавав учень, і котрі свідчили про його страждання, від участі в експерименті відмовлялись 37,5% всіх досліджуваних. (Слід зазначити, що за деякими даними, тут командам експериментатора рос. “повиновались” 62% учасників [9; визнач. стор.].
2. 60% з них відмовлялись, коли знаходились в одній кімнаті з жертвою.
3. Якщо ж вчителі мали силоміць прикладати жертві електрострум, від подальшої участі вксперименті відмовлялись вже 70% з них.
Зазначимо, що навіть у третьому випадку близько 30% вчителів продовжували, корячись наказам авторитетної особи, жорстоко карати своїх учнів.
Інший варіант досліджень Мілгрема: двоє помічників сидять біля досліджуваного і дають поради, яким струмом слід карати (рос. «наказывать») учня за здійснену помилку. Досліджуваний мав обирати удар мінімальної сили з усіх трьох (?) пропонованих. Досліджувані ж у контрольних експериментах діяли без помічників і їм було дозволено давати удар будь-якої напруги. Виявилося, що в тих експериментах, у яких досліджувані працювали разом з помічниками, вони давали набагато сильніші удари струмом, ніж в тих експериментах, в яких вони діяли без помічників, одиноко (рос. «в одиночестве»). При цьому, як відомо, на величині напруги в 150 вольт учень просить припинити експеримент, бо в нього погано з серцем. У цій ситуації лише 5% вчителів з тих, котрі діяли одиноко, перевищили цей рівень напруги і давали учню сильніші електроудари, тоді, як під впливом групи ровесників – 67,5%. Якщо порівняти результати даного експерименту з результатами базового експерименту, то можна побачити, що накази авторитетної особи сильніше впливають на досліджуваних, аніж поради двох ровесників, рос. «составляющих группу»; однак, в обох випадках ефект конформізму і дифузії відповідальності дуже сильний [4, 414].
Ще один варіант експерименту Мілгрема. Експериментатор, як зазвичай, – авторитет, котрий вимагає збільшення сили електроударів. Вчителю допомагають двоє помічників, котрі насправді є таємними спільниками експериментатора, але, з вимогами дослідника вони погоджуються до рівня напруги в 150 вольт. Коли цей рівень досягнутий, один з помічників вчителя заявляє, що, з огляду на протести учня, він вже більше не хоче брати участь в експерименті. І, не дивлячись на наполегливі вимоги (рос. «настойчивые требования») експериментатора, відходить в інший куток кімнати та в справу більше не втручається. При напрузі в 210 вольт про своє рішення припинити свою участь в експерименті через протести учня повідомляє другий помічник вчителя. Порівняння результатів двох досліджень – без участі незгодних з експериментатором спільників та з їх участю – показало, що у другому випадку 90% досліджуваних змогли чинити спротив і припинили карати учня; тоді, як в першому випадку кількість таких досліджуваних склала лише 35%. Слід також зазначити, що без участі групи незгодних з експериментатором спільників рівень напруги струму, котрим карали учнів, досяг, в середньому, 380 вольт, тоді, як за участі таємних спільників – 240 вольт. (Справжні досліджувані, вчителі, звісно ж, не знали, що ці люди – таємні спільники експериментатора і що вони діють відповідно до заздалегідь розробленого сценарію.). Слід сказати, що додаткові бесіди з досліджуваними дозволили також з’ясувати, що, якщо вони діють одні, лише з експериментатором, багато з них психологічно підходять дуже близько до того, щоб більше не підкоритися наказам і умовлянням (ориг. – рос. “внушениям”) експериментатора про збільшення напруги і продовження досліду, але, цей крок для них дуже важко робити. Тиск групи нонконформістів надає їм психологічну допомогу, дозволяючи перейти цю межу. Деякі досліджувані після експерименту стверджували, що в той самий момент, коли вони вже думали більше не підкоритися, інший (спільник) заявив про свою незгоду. Але, були й такі досліджувані, які чесно визнали, що їм і в голову не приходила думка не підкоритися експериментатору. Багато досліджуваних стверджують, що участь малої групи неконформістів не вплинула на них і вони не підкорились вимогам експериментатора самостійно. Але, на думку А. Налчаджяна, це, рос. «по-видимому», пізнє самовиправдання, спроба зберегти самоповагу і уяву про себе, як про зрілу і незалежну особистість. [4; уточн. стор.]. Відомо, що під час експериментів Соломона Аша, котрі були організовані з метою вивчення конформізму, вже поява другого незалежного учасника дозволяє першому, котрий і є насправді справдішнім досліджуваним, діяти впевнено і самостійно.

Наступні його дослідження покірливості авторитетові були присвячені впливові різних факторів на схильність людей коритися деструктивним наказам авторитета. Серед цих факторів, досліджених Мілгремом, зокрема, був фактор престижу закладу, який проводить дослідження (як уже було сказано, перший експеримент був проведений у Єльському університеті). За деякими даними, деякі учасники експерименту заявили, що саме те, що Єльський університет має репутацію солідного і відомого закладу, дало їм рос. “чувство” упевненості у чесності експерименту [9]. Було виявлено, що схильність до покори деструктивним наказам авторитета була меншою, якщо дослідження проводив не Єльський університет, а менш престижна організація (дослідження провели у м. Бріджпорті під вивіскою фіктивної дослідницької організації; у цих умовах показник покірливості хоча і був дещо менший, але, все одно залишався дуже високим – 48%, тобто, майже кожен другий учасник дослідження дійшли до “переможного кінця” – позначки в 450 вольт), емоційна близькість учня до вчителя. Зниженням рівня сліпої покори (рос. – “слепого повиновения”) характеризувалися експериментальні ситуації, у котрих індивіди відчували більшу відповідальність за свої власні дії (щодо цього див. 15 (п. «Подстрекательство со стороны окружающих как предпосылка агрессии»)) чи концентрували увагу на стражданнях жертви. Кількість “покарань “, які виконувались досліджуваними, редукувалася і нагадуванням про особисту відповідальність за свої дії. Схеми цих наступних його експериментів з вивчення покірливості авторитетові були модифікаціями схеми першого експерименту (загалом, дослідження були проведені за більш, ніж 15-ма схемами. При цьому слід зазначити, що деякі першоджерела вказують, що Мілгрем провів більш ніж два десятки експериментів, у котрих взяли участь загалом (рос. “в общей сложности”) більше тисячі осіб, котрі представляли різні шари (рос. “слои”) населення [8, 255].).
Було висунуто декілька пояснень такої жорстокої поведінки вчителів, зокрема, наступні: всі досліджувані були чоловіками, які мають схильність до агресивних дій; досліджувані були просто рос. «моральными уродами», котрі насолоджувалися можливістю завдати страждання (рос. «причинить страдание»); досліджувані не розуміли, наскільки великої шкоди, вже не кажучи про біль, могли завдати настільки потужні електророзряди. Жодне з цих припущень не підтвердилось. Як вже було сказано, у додатковому експерименті вчителі-жінки поводили себе так само, як і чоловіки в базовому експерименті Мілгрема. [4; уточн. cтор. (однак, те саме першоджерело, як вже було сказано, зазначає наступне: ряд проведених досліджень показав, що жінки здійснюють більш сильний спротив шкідливим для людей наказам, аніж чоловіки. Втім, це лише попередні результати, в цьому питанні багато незрозумілого (рос. “неясного”))]. Слід зазначити, що численні тести показують, що жінки більш поступливі, ніж чоловіки, а тому вони охочіше б стали слухатись експериментатора. Але, знову ж таки, зазначимо, що під час проведення експерименту Мілгрем відмінностей між чоловіками і жінками у мірі покори не виявив ніяких. Не виправдалось також і припущення, згідно з котрим така жорстока поведінка вчителів спричинена тим, що досліджувані не розуміли, наскільки великої шкоди, вже не кажучи про біль, могли завдати настільки потужні електророзряди (перед початком додаткового експерименту учень отримував інструкцію, згідно з якою він мав заявити, що в нього хворе серце, і що воно не витримує сильних ударів струмом (подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого вона була взята): «Все! Выпустите меня отсюда. Я говорил вам, что у меня больное сердце. Мое сердце начинает меня беспокоить. Я отказываюсь продолжать. Выпустите меня». Поведінка вчителів не змінилась: 65% досліджуваних доводили розряди до максимуму.). Третє припущення – що досліджувані були садистами було рос. “отвергнуто” як незадовільне. Люди, які відгукнулися на оголошення Мілгрема і виявили бажання прийняти участь у експерименті з вивчення впливу покарання на пам’ять, були середньостатистичними громадянами (враховувались їх вік, рівень освіти і професія). Більше того, відповіді досліджуваних на питання спеціальних тестів, які дозволяють дати оцінку особистості, показали, що ці люди були цілком нормальними і мали достатньо стійку психіку. На думку Мілгрема, в експериментах, які проводилися, вирішальну роль грала нездатність досліджуваних відкрито протистояти “начальнику” – зодягненому в лабораторну куртку експериментатору, котрий наказував досліджуваним виконувати дане їм завдання, не дивлячись на сильний біль, котрий вони завдавали учню. Мілгрем наводить вагомі докази, які підтверджують його припущення. Очевидно, перш за все, що якби експериментатор не наказував продовжувати дослід, досліджувані швидко б вийшли з гри. Вони не хотіли виконувати завдання, і, коли бачили страждання своєї жертви, то мучилися. Вони благали експериментатора, аби той дозволив їм зупинитися. Коли ж він їм не дозволяв це, вони, хоча і продовжували задавати питання і натискати на кнопки, але рос. “покрывались испариной”, рос. “бормотали слова протеста”, дрижали і знову благали, аби жертву звільнили. Вони стискали кулаки так сильно, що їх нігті впивалися в долоні; вони хапались за голову; вони кусали губи до крові; декотрі починали нервово сміятися. Людина, котра спостерігала за ходом експерименту, розповідає таке (наступна цитата наводиться мовою першоджерела, з якого вона була взята): “Я видел, как вошел в лабораторию солидный бизнесмен, улыбающийся и уверенный в себе. За 20 минут он был доведен до нервного срыва. Он дрожал, заикался, постоянно дергал мочку уха и заламывал руки. Один раз он ударил себя кулаком по лбу и пробормотал: “О Боже, давайте прекратим это”. И тем не менее он продолжал реагировать на каждое слово экспериментатора и безоговорочно ему повиновался”. [6, 207, 208 (міркув., кома чи тире. Взаг., уточн. прав. оформл. посил. на першоджерела)]. Мілгремом були проведені додаткові експерименти; отримані в їх результаті дані ще більш переконливо свідчать, що його припущення – вірне. Так, в одному з цих додаткових експериментів експериментатор рос. “велел” вчителю зупинитися, тоді, як жертва хоробро наполягала, аби вчитель продовжував. Результат: 100% досліджуваних відмовились видати хоч один додатковий електророзряд, якщо цього вимагав всього лише такий же самий досліджуваний, як і вони. В іншому випадку експериментатор і другий досліджуваний мінялися ролями так, що прив’язаним до крісла виявлявся експериментатор, а другий досліджуваний віддавав накази досліджуваному продовжувати (експериментатор же при цьому бурхливо протестував). Як і в попередній ситуації, жодний досліджуваний не торкнувся кнопки. (Однак, якщо один експериментатор був у ролі учня, а накази віддавав інший експериментатор (а не інший досліджуваний), максимальну напругу застосували 65% вчителів.). Схильність досліджуваних до безумовної покори (рос. «безоговорочному повиновению») авторитетам була підтверджена результатами ще одного варіанту базового експерименту. Двоє експериментаторів дають вчителю суперечливі накази (рос. «противоречивые приказания»): один наказує вчителю зупинитися, коли жертва благала про звільнення, тоді, як інший експериментатор наполягає на тому, що експеримент має бути продовжений. Досліджувані не встигали переводити свій погляд з одного експериментатора на іншого. Вони просили обох керівників діяти узгоджено і віддавати однакові команди, які б можна було б без роздумів (рос. “раздумий”) виконувати. (Подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого вона взята): “Погодите, погодите. Один велит остановиться, другой – продолжать. Что же мне делать?” Коли ж експериментатори продовжували сперечатися (рос. “ссориться”) один з одним, розгублені досліджувані намагалися визначити, хто ж з них головніший. У змодельованій таким чином ситуації вчителі були не в стані (рос. “не в состоянии”) коритися саме авторитету. В кінцевому підсумку кожен вчитель починав діяти, виходячи із своїх рос. “лучших побуждений”, і припиняв карати учня. В цій, як і в інших експериментальних ситуаціях, навряд чи мав би місце такий результат, якби досліджувані були невротичними особистостями з підвищеним рівнем агресивності чи садистами. (При цьому, слід сказати, що в деяких першоджерелах зазначається наступне: оскільки понад половина населення більшості країн явно готові завдати сильні удари електрострумом іншим людям, більшість учасників досліджень на зразок експерименту Мілгрема в такому випадку, очевидно, цілком звичайні люди [9]. При цьому, дані першоджерела згадують справу Адольфа Ейхмана, котрого судили і визнали винним у тому, що він віддавав накази про вбивство (рос. “об убийстве”) багатьох тисяч євреїв; обвинувачення намагалося рос. “представить” Ейхмана у вигляді садиста і монстра, що рос. “представляется” цілком обгрунтованим рос. “ввиду огромности его преступлений”, однак, як зазначає те саме першоджерело, насправді ж його дії багато в чому були всього лише діями чиновника, котрий просто сидить за своїм столом і намагається добре виконувати свою роботу [9].).

Ще один варіант даного експерименту – експериментатор, віддавши початкові інструкції, покидає лабораторію, і віддає накази рос. “по телефону”. Тут покору демонстрували 22,5 % учасників. Але, якщо експериментатор повертався в лабораторію після того, як досліджуваний відмовлявся коритись відданим по телефону наказам і рос. “подвергать” учня більш сильним електророзрядам, йому нерідко вдавалося переконати вчителя продовжити експеримент [9]. Деякі учасники віднайшли для себе рос. “изобретательный” і цікавий спосіб звести до мінімуму конфлікт: вони саботували експеримент, запевняючи по телефону експериментатора, що збільшили напругу струму, як і було наказано, але насправді продовжували використовувати лише слабкі розряди [9].

Після рос. «отладки» своїх експериментальних методик Мілгрем планував відправитися з ними до Німеччини (він був упевнений, що жителі Німеччини дуже (рос. «весьма») схильні до покори (рос. «к повиновению»)). Але, перший же експеримент, котрий він провів у м. Нью-Хейвені, штат Коннектикут, чітко показав, він може зекономити гроші і займатися науковими рос. изысканиями» поруч з домом. (Подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого була взята): «Я обнаружил столько повиновения, – сказал Милграм, – что не вижу необходимости проводить этот эксперимент в Германии». [6, уточн. стор.].

Експеримент Мілгрема був повторений в Нідерландах, Західній Німеччині, Іспанії, Італії, Австрії та Йорданії, і результати були такими ж, як і у США [6; Райгородский Д. Я. Психология и психоанализ власти. Т. 2. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом “БАХРАХ”, 1999, с. 225]. (Щоправда, в деяких першоджерелах зазначається наступне: коли схожі дослідження були проведені в Римі, Мюнхені, Південній Африці та Австралії, рівень покори експериментатору виявився навіть вищим, ніж той, що був отриманий Мілгремом. Так, наприклад, в Мюнхені повну покору експериментатору рос. “выказали” 85% учасників експерименту [9].). При цьому слід зазначити, що на думку деяких спеціалістів, немає нічого дивного в тому, що відтворення дослідження Мілгрема, присвяченого покорі владі в США, дало схожі результати в восьми країнах. На думку даних фахівців, ці дослідження всього лише продемонстрували повсюдне існування покори (рос. “повсеместное существование повиновения”). Діапазон охоплення різних (рос. “различных”) культур був не надто широкий, і в ході досліджень не враховували ціннісні орієнтації досліджуваних. Отже (рос. “следовательно”), на думку даних фахівців, вони не дають аргументованих пояснень, чому за одних умов покора виражена більше, ніж за інших [11, 581]. Також, деякі фахівці зазначають, що був зроблений порівняльний аналіз рівня покори, виявленого у восьми експериментах, проведених у Сполучених Штатах, і у дев’яти схожих експериментах, проведених у різних країнах Європи, Азії й Африки. У всіх добровольців, котрі приймали участь у цих експериментах, був виявлений порівняно високий рівень покори. Середній рівень покори у США склав 61%, у всіх інших країнах середній показник виявився приблизно таким же – 66%.

Мілгрем вважає, що отримані дані свідчать про те, що наявний рос. “некий” лякаючий (рос. “пугающий”) феномен (подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого вона була взята): “Это исследование показало чрезвычайно сильно выраженную готовность нормальных взрослых людей идти неизвестно как далеко, следуя указаниям авторитета”. [6, 209].

Мілгрем, фактично, почав свої рос. “изыскания” для того, щоб зрозуміти, як німецькі громадяни могли приймати участь у знищенні мільйонів невинних людей в концтаборах в роки нацистського панування. [6, 209].

Групам психіатрів, студентів і людей з середнього класу (рос. «людей из среднего класса») Мілгрем задавав два запитання: 1. Як би вони вчинили в такій ситуації? 2. Як би, на їх думку, вчинили інші? Висловлюючись про свою власну поведінку в такій ситуації, всі в один голос заявили, що не стали б коритися експериментатору і відмовилися б продовжувати експеримент або на етапі 300 вольт, або – зазвичай – іще раніше.

Психіатрами з провідної медичної школи було висловлено припущення, що 3, 73% учасників рос. «по-прежнему» корилися б експериментатору на етапі 300 вольт, але, тільки один з тисячі продовжував би демонструвати покору до етапу 450 вольт.

Дослідження Мілгрема було піддано критиці через його наслідки для вчителя [9]. Учень насправді був спільником експериментатора і насправді рос. “не подвергался” ніяким ударам електроструму [9]. Розподіл ролей був підтасований і організований так, щоб справжній досліджуваний гарантовано отримав роль вчителя, а асистент експериментатора – учня [9]. За деякими даними, наслідки експерименту для вчителів були драматичні [9]. В одного з досліджуваних, 46-річного торговця (рос. “торговца”) енциклопедіями, спочатку почався нервовий сміх, а потім почалися настільки сильні судоми, що довелося зупинити експеримент [9]. Як уже було сказано, досліджувані в експериментах Мілгрема нервували, тож не дивно, що суспільство висловило таку сильну стурбованість і навіть обурення відносно моральних принципів проведення таких експериментів.
Мілгрем вказав на те, що наприкінці експерименту всім учасникам повідомлялося, що учень насправді рос. “не подвергался никакой опасности”, і також їм пояснювалась справдішня ціль експерименту [9]. З тих людей, котрі приймали участь у експерименті, 84% висловили радість з приводу того, що вони прийняли в ньому участь, 15% не рос. “выразили” ніяких особливих рос. “чувств” з цього приводу; негативні почуття (рос. “чувства”) рос. “выразила” лише одна людина зі ста. Подальше опитування показало наступне: чотири п’ятих учасників вважали, що подібного роду експерименти повинні проводитись і надалі (рос. “впредь”), а 74 % повідомили, що в результаті цього експерименту дізнались щось важливе для себе. Багато учасників зізнались, що в майбутньому будуть більш обережно відноситись до того, що слід завжди коритися рос. “облеченным властью” людям. Також, декільком людям дали опис дослідження Мілгрема, при цьому частині з цих людей сказали, що більшість учасників підкорились експериментатору, решті – що більшість учасників проявили непокору. Експеримент оцінили як більш шкідливий, а також, як більш тяжке рос. “испытание” для його учасників, коли більшість учасників рос. “выказали” покору. Багато психологів висловлюють стурбованість (рос. “беспокойство”) з приводу етичності обману і заявляють, що не можна вводити в рос. “заблуждение” людей, котрі беруть участь в експериментах, але, мало хто з непрофесійних спостерігачів вважав, що моральність дослідження Мілгрема була пов’язана з тим, обманювали досліджуваних чи ні.

Покора експериментатору (міркув, м-во, допис. – в експерименті (в експериментах -?) Мілгрема) могла бути знижена або шляхом зниження авторитетності експериментатора, або шляхом посилення очевидності страждань учня.

В експерименті Мілгрема слухняні жінки більше рос. “беспокоились” і нервували, ніж слухняні чоловіки. При цьому, у експерименті, проведеному після експеримента Мілгрема, лише 54% чоловіків виконали наказ завдати реальних ударів електрострумом цуценяті, тоді, як кількість жінок, які виявились готові до того, щоб завдати найсильніших ударів електрострумом цуценяті, що вило і скавучало, склала 100% [9]. Мілгрем також з’ясував, що при тестуванні на фашистські тенденції (“F-шкала”) слухняні учасники демонстрували набагато більш виражені авторитарні нахили (рос. “наклонности”), ніж неслухняні [9].

Коли Мілгрем попросив деяких учасників експерименту описати особистість учня п’ятьмома словами (рос. “пятью словами”), у слухняних учасників знайшлось меньше позитивних і більше негативних характеристик, ніж у тих, хто проявляв непокору (рос. “неповиновение”) [9].

Багато слухняних учасників експерименту Мілгрема демонстрували негативне у певному плані відношення до жертви. Один з таких учасників на виправдання своєї поведінки говорив, що той, відносно котрого він застосовував електрострум, за його словами, (подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого була взята) “был таким глупым и упрямым, что заслуживал удара током” [9].

Уеслі Кіллам та Леон Манн з Сіднейського університету порівняли міру покори в двох групах: члени однієї групи виконували роль “передавачів” (передавали накази), члени іншої – виконавчу роль (безпосередньо здійснювали електрошоковий вплив). Перша група, члени котрої були в одному кроці від обов’язку піддавати “учня” впливові електроструму, була вдвічі слухняніша, ніж друга, виконавча, група [9].

Коли Мілгрем дозволив досліджуваним самим обирати напругу струму, вона не перевищила 90 вольт, і тільки один досліджуваний з сорока обрав максимальну напругу 450 вольт [2, 53].

Мілгрем також показав, що “аморальний” авторитет також може домогтися (рос. “добиться”) покори від значної кількості індивідів. А саме, це було показано у наступному експерименті: учень погоджувався брати участь у дослідженні, але тільки за умови, що експериментатор негайно припинить експеримент, коли учень його про це попросить. Експериментатор спочатку обіцяв, що так і зробить, але, потім відмовлявся звільнити учня, коли той його про це просив. Навіть після того, як експериментатор порушив своє слово, 40% учасників експерименту рос. “беспрекословно” підкорилися йому [2;.].

В експериментах Мілгрема з усіх тих вчителів, котрі спромоглися проявити непокору, жоден не зробив наступної речі – надати допомогу учневі чи хоча б дізнатися про його стан (рос. “узнать его состояние”) [3, 90].

Викликані експериментами Мілгрема бурхливі суперечки (рос. “споры”) багато в чому виходили за рамки соціальної психології [2, 55].

Роботи Мілгрема разом з іншими суперечливими (рос. “спорными”) роботами викликали широку дискусію про етичні наслідки досліджень, у котрих людина використовується як об’єкт експерименту (спостереження) [2, 55].

Говорячи про експерименти Мілгрема, слід сказати наступне: намагаючись пояснити поведінку вчителів в експериментах Мілгрема, деякі фахівці вказують на наступне, а саме на те, що в ситуації експерименту досліджуваний опиняється в абсолютно новій для себе ситуації: лабораторія, присутній вчений, дивне завдання. Досліджуваний просто не володіє достатнім досвідом чи знаннями існуючих правил поведінки, на котрі він міг би спиратися в своїх діях. Правила, так би мовити, визначає людина з високим соціальним статусом, яка рос. “по всей видимости”, являється експертом у даній галузі [3, 86]. На думку даних фахівців, є всі підстави для виникнення того, що вони називають інформаційним впливом [3, 86-87]. Експериментатор володіє інформацією, котрої потребує досліджуваний (рос. “в которой нуждается испытуемый”). Ця інформація, більше того, стає дуже важливою, оскільки дуже скоро вчитель опиняється у муках внутрнього протиріччя – що робити: продовжувати завдавати болючих ударів електрострумом людині, що сидить на стільці, чи припинити робити це, загубивши тим самим очевидно важливий експеримент. Крім того, певну роль грає і фактор часу, а вірніше, його дефіциту. Сам Мілгрем зауважував (подальша цитата наводиться мовою першоджерела, з якого була взята): ” этот эксперимент дает испытуемому слишком мало времени на размышления”. Досліджуваний знаходиться під постійним тиском необхідності діяти і може прийняти як даність слова ведучого про те, що продовження експерименту дуже важливе для науки, а завдання рос. “какого-либо физического ущерба” є малоймовірним. Досліджуваний може сумніватися у справедливості і рос. “нравственности” подібного підходу, але подібні рос. “терзания ” виявляться марними за відсутності можливості підтвердити і осмислити їх через обговорення з оточуючими. Крім того, зазначають ті самі автори, цілком ймовірною є наявність того, що вони називають нормативним впливом [3, 87]. Досліджуваний може переживати з приводу того, що, припинивши експеримент, він виглядатиме, як людина, котра не вміє тримати себе в руках; що психолог-експериментатор подумає, що досліджуваний рос. “невежествен”, занадто імпульсивна і надміру чутлива (рос. “чувствительная “) людина, і взагалі – “ганчірка” (рос. “тряпка”) (і, більше того – не тільки подумає, але й висловить своє розчарування). Саме тому, може вирішити досліджуваний, простіше продовжити експеримент без зайвих запитань, аніж вв’язуватися у всі ці міжособистісні проблеми (а їх, може вважати досліджуваний, не оминути в разі його відмови) [3, 87].
Коли вказівки з ведення експерименту давала “звичайна” людина, рівень покори знизився майже до 20%. Але, коли подібне дослідження проводилось у Прінстонському університеті за участю старших школярів, показник зріс до 80% [3, 87].

Соціальний психолог Лі Росс припускає (рос. “предполагает”), що ступінь покори (рос. “степень подчинения”) в експериментах Мілгрема була б меньшою, якби рос. “на виду” у досліджуваних і в межах досяжності для них була кнопка “кінець гри”.

“В современной американской армии солдат учат не подчиняться безнравственным, противозаконным приказам.” [8, 259].

В 1965 році Мілгрем зняв документальний фільм про ці експерименти (про цей фільм вже згадувалося на початку статті; оригінальна його назва – “Obedience”, значна його частина була перекладена російською мовою під назвою “Повиновение” і у супроводі коментарів психологів показана в рамках телепередачі “Под знаком “пи” на одному з російських телеканалів (див. примітки [ 1 ] та [ 2 ].)). Більш докладна інформація наявна у першоджерелах, список яких наводиться нижче, та на сторінці “Цікаві факти“:
Милграм С. Эксперимент в социальной психологии — СПб.: Издательство «Питер», 2000.
Райгородский Д. Я. Психология и психоанализ власти. Т. 2. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом “БАХРАХ”, 1999.
1. Зимбардо Ф. Эффект Люцифера. Почему хорошие люди превращаются в злодеев. М.: Альпина нон-фикшн, 2013.
2. Социальная психология. 7-е изд. / Под ред. С. Московичи. – СПб.: Питер, 2007.
3. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2011.
4. Налчаджян А. Агрессивность человека. – СПб.: Питер, 2007.
5. Чалдини Р. Психология влияния. 4-е международное издание, переработанное и дополненное. СПб.: Питер, 2007.
6. Чалдини Р. Психология влияния. 5-е изд. СПб.: Питер, 2011.
7. Социальная психология / Ш. Тейлор, Л. Пипло, Д. Сирс. – 10-е изд. СПб.: Питер, 2004.
8. Майерс Д. Социальная психология. – 7-е изд. СПб.: Питер, 2005.
9. Айзенк Г., Айзенк М. – Исследования человеческой психики. М., ЭКСМО-Пресс, 2001
Також, окремі деталі, котрі стосуються експериментів Мілгрема, наявні у наступних першоджерелах:
10. Майерс Д. Интуиция. СПб.: Питер, 2009.
11. Психология и культура / Под ред. Д. Мацумото. СПб.: Питер, 2003.
12. Психология эмоций / К. Изард. СПб.: Питер, 2003.
13. Макклелланд Д. Мотивация человека. – СПб.: Питер, 2007.
14. Психологическая энциклопедия. 2-е изд. / Под ред. Р. Корсини, А. Ауэрбаха. СПб.: Питер, 2006.
15. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – СПб: Питер, 2001.
Примітки:
1. Перекладену російською мовою значну частину цього фільму, і повністю сам фільм (англійською мовою) можна знайти в мережі Інтернет, ввівши в пошуковик ключові слова (напр., “Милгрем фильм Повиновение” і т.п.). Тривалість телепередачі “Под знаком “пи”, в рамках якої в супроводі коментарів психологів був показаний фрагмент фільму, – 49 хв. 26 сек. Показаний у ній фрагмент фільму (перекладений російською мовою), можна зустріти в Інтернеті і у вигляді самостійного ролика (його тривалість – 40 хв. 32сек.). Тривалість самого фільму (англійською мовою) повністю – 44 хв. 40 сек.
2. В 2012 році режисер Крейг Зобел зняв фільм “Compliance”, котрий російською мовою був перекладений під назвою “Эксперимент “Повиновение” “. Не слід плутати цей фільм з фільмом Мілгрема.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: